Від виборів до виборів народ стає мудрішим. Попервах ми всі обпеклися на юристах. З найкращими намірами посилали їх у владу – щоб творили для нас закони. Але дуже швидко виявилося, що “законники”, вибачайте, крадуть! І не підкопаєшся: все – згідно з нормативною базою, яку вони напрацювали. Для себе…

Народ, обмінявшись ненормативною лексикою, послав у владу “прагматиків” – менеджерів, бізнесменів: собі, мовляв, зуміли заробити, то й про країну подбають! Подбали. Усе, що могли, взяли під свою опіку.

“Грабують!” – запізніло відчув народ. І мовчки послав у владу партії: хоч і ці, розумієте, “беруть”, та буде нарешті з кого спитати. Ага! Знайшлися серед них такі, що вирішили… “послати” сам народ. Аби не заважав. Та, як відомо, прорахувалися. І тепер наближається термін зробити “поправку” і в Києві.

Кажуть, нам так “не везе” на мера! Один дуже любив красиво поговорити. Інший – копатися в землі. Третій – вознісся до небес (чи навпаки), обіруч хапаючись водночас за земельку, де тим часом шниряють його “дітки” – цілий виводок, що невідомо й звідки з'явився… Скільки ж можна нам мудрішати?

З приводу того, що відбувається в столиці (і на що сподіватися), “Вечірка-100” пропонує послухати лідера Київської міської організації “Батьківщина” Анатолія СЕМИНОГУ.

Про комунальне господарство

Це – величезна галузь народного господарства, що ніколи, власне, повноправною галуззю не вважалася. Тим більше її ніколи не вважали сектором економіки. А це насправді одна з ключових галузей, у якій задіяно близько мільйона працюючих, де обертаються величезні фінансові потоки – державні кошти, кошти громадян (які ми сплачуємо за послуги). Крім того, це і майно вартістю в сотні мільярдів. І нарешті, це ключова життєзабезпечуюча галузь, але нею практично ніхто не займався саме як галуззю – у повному розумінні цього слова. От і нинішні намагання вирішувати проблеми житлово-комунального господарства за рахунок підвищення тарифів, не змінюючи саму суть, – це дорога в нікуди, це просто кидати гроші в яму без дна. Нерозумно і безперспективно.

Сьогодні повинна бути відпрацьована державна програма реформування комунального господарства. І ця державна програма має базуватися на одному принципі: ми мусимо створити нарешті реальні ринкові умови в цій важливій галузі. Це ж величезний ринок, який би дозволив, по-перше, реформувати її, по-друге – змінити якість послуг, які вона надає споживачеві, а по-третє, задіяти сюди величезний потенціал людей, котрі хотіли б займатися бізнесом у цій галузі, але не мають нині такої можливості. Це – величезна кількість робочих місць, це – чималий і привабливий ринок для наших громадян, які могли б працювати фактично за місцем проживання: у своєму будинку, дворі надавати певні послуги – і з прибиранням під’їздів, і з утримання в доброму стані прибудинкових територій, організації ремонту тих же під’їздів і наданні багатьох інших послуг.

Що я маю на увазі під створенням ринку? Щоб створити ринок, перш за все треба подолати монополію – монополію жеків. Бо сьогодні, за великим рахунком, не можна звинувачувати ці структури в тому, що вони нездатні працювати. Жеки перебувають в таких умовах, що фактично взагалі не працюють, оскільки є всього лише такими собі посередниками між споживачем і виробником послуг. Причому від такого посередника абсолютно нічого не залежить! От ми і провели у Шевченківському районі експеримент: жеки з їхніми проблемами “відвели в сторону”, а створили таку комунальну структуру, яка буде надавати послуги громадянам і отримувати за це живі гроші. А ці гроші можна використати, наприклад, на придбання інвентаря, інструментів, обладнання… Бо як у нас відбувається: привезли, скажімо, двірникам мітли (що лежали на складі років зо три), вийшов двірник, два рази махнув тією мітлою – і вона вже поламалася. А купити новий, такий простенький, здавалося б, інвентар жек не може, бо на це у нього немає коштів. У нього й рахунку немає! Його головна (і фактично єдина) функція полягає в тому, щоб отримати гроші від споживачів – і тут же переказати їх постачальникові послуги. Власних же коштів для ведення господарської діяльності у всіма облаяного і осміяного жеку просто немає На відміну від нього, створене підприємство має свій розрахунковий рахунок, має право надавати послуги. Потрібно, наприклад, замінити в квартирі кран – це вже доход підприємства. І воно завдяки подібній принциповій зміні відносин саме тепер шукатиме роботу, а не відбиватиметься від надокучливих заявників.

Тобто, це вже не просто “контора”– посередник, а структура з реальними ознаками діючого підприємства, що має працювати на конкретний кінцевий результат.

Я навів тут простий, найбільш наочний приклад створення ринку в житлово-комунальному господарстві. Але це вже перший крок. Якщо ж іти далі, то я вважаю, що сфера ЖКГ – це той ринок, на якому повинні працювати безліч підприємств різної форми власності: приватної, колективної, державної, комунальної і т.п. Бо, наприклад, така елементарна річ. На Троєщині, де я живу, ми всі отримуємо тепло від величезної ТЕЦ, що обігріває практично весь масив із 350-тисячним населенням. Відтак тепло безпосередньо до квартир проходить сотні кілометрів. Це в той час коли у всьому світі існує технологія: спорудили будинок – на даху облаштували міні-котельню, підвели газ. І є гарантоване тепло, гаряче водопостачання.

Нам же поки що світова спільнота чомусь не висуває претензій у зв’язку з глобальним потеплінням на планеті. Але якщо серйозно, то хто в Києві (в Україні в цілому) хоча б брався підрахувати втрати, що допускаються на “розігрівах” атмосфери, традиційних “поривах” тепломереж? Шістнадцять уже років чухаємо потилиці з приводу “енергетичної залежності”: на кардинальні зміни в своєму комунальному господарстві немає, мовляв, коштів. Тоді як насправді просто немає бажання щось змінювати в галузі, дати їй ринковий шанс. Щоб люди не мерзли в квартирах, чекаючи поки мер зволить підписати розпорядження про початок опалювального сезону. Щоб не гадали, кленучи, з приводу того, на скільки нас усіх, грубо кажучи, “нагріли” минулої напрочуд теплої зими, стягуючи за тепло за підвищеними тарифами (при тому, що середньодобова температура була градусів на п’ятнадцять вища, ніж “закладалося” в розрахунках тих тарифів). До речі, аби хоч якось приховати очевидне здирство, платити за тепло нас змушують круглий рік, хоча в літній період, як відомо, навіть гаряча вода в будинках не завжди буває…

Імперативний висновок: споживач повинен мати право вибору! І, треба сказати, в Києві вже є приклади, коли в будинках мають власні котельні. Вони могли б давати результат набагато ефективний, ніж теплоцентралі. Але міська влада створила такі умови, що споживачі цих котелень або сидять без тепла, або платять за газ згідно з “промисловими” – у півтора рази вищими розцінками, ніж вартість газу, встановлена для населення. Цим намагається сьогодні зловживати адміністрація, бо їм не вигідно мати такі, скажімо, незалежні від влади структури. Хоча в цьому відношенні існує єдиний і незаперечний критерій: влада – це не та, що втручається скрізь і у все, не та, що концентрує всі кошти в себе і потім отримує “відкати” за використання цих коштів. Влада – та, що створює абсолютно нормальні умови для громадян і громадяни про неї навіть не згадують, просто живуть своїм життям, задоволені тим, що в них є і отримують ті послуги, які їм потрібні. І платять гроші виключно за споживання цих послуг, а не розплачуються за те, що є в нас ЖКГ, що є управління, і що треба, скажімо, ці кошти “пропускати” через певні структури. А жеки, до речі, за нинішніх умов виконують, окрім посередницької, іншу, не менш важливу функцію – служать своєрідним “прикриттям” усього цього безладу в житлово-комунальному господарстві. Вони для влади надійний, не одним десятиріччям випробуваний “щит”. Навіщо ж його позбуватися? Навпаки, пан Черновецький, як відомо, цієї осені оголосив масову “ротацію” керівників цих контор – начебто з метою змусити працювати те, що за своєю природою працювати в інтересах киян категорично неспроможне. Цілком очевидно, що в цьому випадку мер, не займаючись містом, не переймаючись його проблемами, думає передусім про політичні аспекти. Йому тепер “свіжі” керівники жеків потрібні для чого – щоб вони мали вплив на виборців, щоб через них можна було розносити пайки малоімущим.

Політика міського голови сьогодні спрямована, як не крути, на те, щоб людей зробити бідними… Бо бідними людьми дуже легко маніпулювати: приніс кульок гречки – і вже все, і вже він – видатний благодійник!.. Але я ще раз повторю: істинно турботлива влада – та, про яку громадяни не згадують, бо вона створила такі умови, за яких люди не потребують подібних подаянь. У нас намагаються діяти навпаки: зробити людей страшенно залежними від влади, щоб вони бігали за нею, щось просили – і тоді мер з барського, як мовиться, плеча зволить чимось їх “ощасливити”. Знову ж таки – за рахунок самих громадян. З такою підступною метою, між іншим, Черновецький минулої зими всіма силами і засобами намагався нав’язати киянам захмарно завищені комунальні тарифи. І лише завдяки величезним зусиллям, можна сказати, грудьми нам вдалося зупинити ту нелюдяну за своєю суттю авантюру, значно зменшити навантаження на сімейні бюджети киян. Ми на чіткій конкретиці довели тоді абсолютну безпідставність тих тарифних рішень і розпоряжень, пояснювали безперспективність подібних дій, пропонували принципово інший підхід (про який я вже говорив), адже опозиція напрацювала й відповідну програму… Але влада, на превеликий жаль, так нічого не зрозуміла і не сприйняла. Хоча наразі я вже чув від пана Голубченка й такі слова, що “треба створювати ринкові умови”, що в житлово-комунальному господарстві “має бути конкуренція”, а споживач “має право вибирати”. Тобто термінологію начебто засвоїли. Але нічого не роблять. Бо це прямо суперечить їх приватним інтересам.

Інша річ – нам вдалося пробудити жвавий інтерес у територіальних громадах районів, де нині активно діють наші осередки: проводяться відповідні наради, йде вже обмін досвідом. Як приклад, я вже називав у цьому відношенні, зокрема, Шевченківський район. І знаєте, що мене там найбільше порадувало? Вікна в під’їздах будинків почали фарбувати ззовні! Цього ніколи в житті не робили. Вважалося, що досить засклити їх зсередини та позатикати, чим доведеться, дірки, щоб не так дуло… Всього лише невеличкий крок зроблено, а він, як бачимо, вже вимірюється і економікою, і мораллю.

Звичайно, робота з реформування житлово-комунальної галузі надзвичайно об’ємна і непроста. Але ми повинні перш за все розуміти одну річ: ніколи не вдасться реформувати ЖКГ за рахунок підвищення тарифів. Це неправильно! Споживач має платити лише виключно за спожиту послугу. А за ремонт мереж, обладнання, за інші речі підприємство – виробник послуги мусить платити зі свого прибутку. Адже це його бізнес! Інша справа, якщо це комунальне підприємство – тоді можлива бюджетна підтримка, колективне – беріть кредити і ремонтуйте свої мережі. А в нас, до речі, коли розраховували (точніше – “накачували”) оті завищені тарифи, то включали в них навіть вартість оздоровчих путівок для своїх працівників. Здирство. І лише створення в галузі (повноцінній галузі економіки!) висококонкурентного середовища все розставить по своїх місцях.

Однак сам цей процес треба нині максимально активувати. Створенням відповідних умов. І зволікати з цим не маємо ні часу, ні права. Київщина (де, до речі, більшість в облраді сформували наші однопартійці) вже обганяє в цьому відношенні столицю. Невеличке, розташоване неподалік від Києва містечко Українка першим в Україні випробовуватиме інтернет-систему “Електронне місто”, завдяки якій місцеві жителі зможуть отримувати послуги нової якості: не виходячи з квартири, наприклад, записатися на прийом у мерію чи до лікаря, сплатити рахунки за комунальні послуги, замовити потрібний товар у магазині… Окрім цього і багатьох інших послуг, люди зможуть брати участь в електронних опитуваннях громадської думки, а в перспективі – коли до Українки (не до Києва!) “підтягнеться” вся Україна, з допомогою системи можна буде навіть проводити голосування на виборах.

Ось про що треба думати вже сьогодні. А в нас на Оболоні, наприклад, досі діти падають в ями, не захищені каналізаційними люками. Бо влада ніяк не розбереться з комунальниками, хто конкретно має відповідати за це.

Проблему транспорту не “перефарбуєш”

Транспорт – наш біль, глобальна проблема Києва. І цього болю не позбудемося, навіть вкладаючи сотні мільйонів у нові розв’язки, мости, скороспечені станції метро, якщо не вирішимо глобальне, знову ж таки, питання. Треба нарешті визнати: сьогодні місто вже задихається в межах своїх кордонів. Ми повинні розробити Генеральний план розвитку Києва на принципово нових засадах. Цей Генплан, на відміну від існуючого, не повинен, наприклад, передбачати забудову Троєщини чи Харківського масиву, для цього існує ДПТ – детальне планування територій (затвердження якого, до речі, досі вперто гальмується владою). Генеральний – він і повинен бути генеральним: в його основі має лежати концепція майбутнього – на століття – розвитку мегаполісу, а не нинішнє шахраювання із втиканням різноманітних “свічок” мало не на кожному вільному п’ятачку.

Києву потрібен, як повітря, життєвий простір! Нинішні його межі, переконаний, не відповідають статусу європейської столиці. Територію міста обов’язково треба розширювати, і у відповідному Генплані передбачити: забудову промислової зони, забудову ділової зони (для бізнесу), забудови багатоповерхівок і приватних (котеджних) житлових масивів. Бо в нас сьогодні вся діяльність у місті – і політична, і комерційна, і банківська, не говорячи вже про чиновницькі квартали – все це зосереджено переважно в центральній, історичній частині столиці. Досить цю історичну частину нівечити! Будь-яка діяльність на її території повинна підпорядковуватися виключно забезпеченню відпочинку, культурного дозвілля киян і, звичайно ж, туристів, гостей міста. Ніякі зиски і нічиї амбіції не повинні плюндрувати самобутність (ту, що ще залишилася) древнього града Києва. Зокрема, Хрещатик і прилеглі до нього території мають стати, на мій погляд, саме туристичною “меккою” – пішохідною зоною, з відповідним сервісом найвищого рівня, із цнотливим збереженням наших історико-культурних пам’яток. Як і у всіх європейських столицях. Хай і в нас світ задивляється на наш Хрещатик, Золоті Ворота, Лавру, наші церкви, бо то є, без перебільшень, надбання усієї людської спільноти.

А банківські, політичні, адміністративні установи повинні бути винесені в інше місце. Я вже не кажу про промислову зону, вона взагалі має розташовуватися на 50-кілометровій, як мінімум, відстані. Окрема мова – про зони відпочинку. Їх у місті чимало.

Але, вважаю, це злочин перед киянами, коли мова йде, наприклад, про те, що Труханів острів може забудовуватися, це злочин, коли збираються забудовувати Рибальський острів. Історично склалося так, що це завжди було місце відпочинку киян. Практично в центрі міста ви могли приїхати і відпочити на пляжах, там немає транспорту, ніякої інфраструктури – самою природою “зарезервована” зона відпочинку… Це треба зберегти, назвати це зоною відпочинку, і заборонити (табу!) навіть говорити про якесь там будівництво, з відпочинком не пов’язане. А Київрада раптом приймає рішення про заповідну зону Жукового острова в межах… усього 120 гектарів, тоді як там – величезна, майже 600-гектарна територія, де ростуть віковічні дуби, де відпочивали десятки поколінь киян. І сьогодні все відводиться під забудову… Це, повторюю, просто злочин перед киянами. Зони забудов треба відносити далі – за рахунок розширення меж столиці.

Чому концепція нового Генплану пов’язується із “зональним” структуруванням міста і яке відношення це має до розв’язання в столиці транспортної проблеми? Генплан обов’язково передбачатиме, як мінімум, два кільця окружних доріг навколо Києва (і не просто доріг, а сучасних швидкісних автострад), по яких без проблем можна буде дістатися в будь-який район столиці, а не пертися, вибачте мені, через центр і годинами стояти в “пробках”, або ж застрянути на мосту Патона чи на якомусь іншому…

Що забезпечать два кільця окружних доріг (розташовані щонайменше на відстані 30-ти кілометрів від Києва)? По-перше, це визволення столиці від транзитного транспорту. Ви подивіться сьогодні на Набережну, Столичне шосе: весь транспорт, що прямує із заходу на схід – величезні потоки! – обов’язково перетинає і без того перевантажене, гранично загазоване місто. По-друге, як уже зазначалося, від транспорту має бути повністю звільнено історичний центр Києва – його серце, а завдяки двом кільцевим трасам різко зменшиться напруга на основних артеріях міста внаслідок ліквідації на них постійних нинішніх “закупорок”. Цю проблему потрібно розв’язувати кардинально, напівзаходами її не об’їдеш. Від запропонованого Черновецьким “перефарбування” громадського транспорту “пробок” на вулицях столиці не поменшає. Як, до речі, не зніме проблеми і введення до ладу закордонної системи автоматичного управління дорожним рухом, на закупівлю якої може бути затрачено близько ста мільйонів гривень.

До речі, напівзаходами намагався у свій час рятувати становище Олександр Омельченко. Але ж він здійснював це досить успішно – розширював дороги, збільшував розв’язки, загалом зробив у Києві дуже багато. Якби цього не було зроблено, то по місту нині, мабуть, взагалі неможливо було б проїхати. Тому треба відзначити, що Олександр Олександрович як будівельник максимально використав внутрішні, так би мовити, резерви локальних рішень. А сьогодні питання стоїть глобально: ми повинні розширити межі міста! Якщо цього не зробити зараз (враховуючи стрімкий ріст автомобільного парку), то столиця може задихнутися вже в найближчі 5-6 років.

Як я вже зазначав, належить розосередити з центру міста по своїх “зонах” бізнес, політику, адмінуправлінські структури. Завдяки цьому працюючим нині в центрі не доведеться всім разом їхати, наприклад, вранці на роботу на Хрещатик (здебільшого – в персональних авто, а то ще й з “кортежем”). А в нас же практично все зосереджено в центрі міста. Це неправильна “концентрація”, що колись здійснювалася за ознакою владних повноважень, а нині – за наявністю великих грошей. А концентрувати певні структури, заклади, установи слід, головним чином, за специфікою, спільними, так би мовити, корпоративними особливостями. Це загальноприйнята світова практика: університетські містечка, найпрестижніші ділові центри… При такому “розосередженні”, звісно, комусь доведеться перебиратися з історично-туристичної зони, умовно кажучи, на Нивки, а комусь – облюбувати собі місце на Харківському масиві. Але ж історія і просто споглядання вічних цінностей не терплять суєти! А головне – концентрація на власних територіях може здійснюватися лише за найбільш прийнятними варіантами, із створенням унікальних умов для розвитку тієї ж науки чи великого бізнесу.

Це, звичайно, справа не одного року, але ключові ідеї самої концепції Генерального плану розвитку столиці мають чітко формулюватися вже сьогодні. Не буду зупинятися на деталях – це предмет грунтовних дискусій щодо ідеї “концентрації”, проте хотів би зазначити одну принципову, на мій погляд, особливість. Створення згадуваних центрів, зон має дати потужний імпульс для прискореного розвитку малого бізнесу в сфері обслуговування, що, крім усього, означатиме ще й відчутний приріст чисельності середнього класу.

Самі бояться, а людей лякають...

Ми дуже багато говоримо про цей фактор стабільності суспільства і навіть національної безпеки. Бо треба усвідомлювати, що коли середній клас не буде створено, то не буде в нас гарантій розвитку демократичної, та навіть незалежної України. Адже якщо в 1991 році понад 90 відсотків громадян проголосували на всенародному референдумі за незалежність України (і цим ствердили незалежність), то сьогодні люди досить індиферентно, а то й скептично ставляться до цього. Чому? Та тому, що вони результату не бачать. А результат може бути лише тоді, коли з’явиться середній клас. А середній клас – це ті люди, які живуть в достатку, які задоволені своїм життям, і їх має бути десь на рівні мінімум 60 відсотків. Тобто більшість громадян повинні бути задоволені своїм життям, вірити в свою перспективу. Якщо ми цього не зробимо, то не матимемо і гарантій щодо перспектив незалежності України.

Але середній клас – це не лише бізнес, підприємці, незалежність яких забезпечується власністю, самостійно добутими доходами. Це, зокрема, і лікарі, і вчителі. Це – клас, еліта будь-якого суспільства, вони живуть достатньо заможно в кожній демократичній країні… Над цією проблемою має серйозно працювати наступний Кабінет міністрів. До речі, той пункт програми Блоку Юлії Тимошенко, де йдеться про повернення громадянам заощаджень, це, зрештою, теж перший крок у цьому напрямку. Бо всі повинні розуміти, що бідний народ, голодний народ ніколи не буде годувати державу, не буде її патріотом. І ми зобов’язані все зробити, щоб люди жили в нас заможно, в достатку. А ці розмови з приводу того, де брати кошти, вони взагалі не витримують ніякої критики. Візьмімо для прикладу сам Київ. За останній рік пан Черновецький роздав близько трьох тисяч гектарів землі! Сотка землі в Києві коштує щонайменше 20 тисяч доларів (а доходить навіть до ста тисяч). Але помножте площу бодай на найскромнішу цифру – це на 6 мільярдів доларів роздано землі, тобто понад 30 млрд. гривень. От вам майже 25 відсотків заборгованих населенню заощаджень. І це тільки одне місто (хоч і столиця) взято, і одна лише проблема… А якщо б ці землі направити на аукціон, то не 20 тисяч доларів коштувала б сотка, а значно дорожче! Бо сьогодні є бізнес, який хоче цієї землі, сьогодні є також іноземні інвестиції, які прагнуть землі. Треба лише розумно, по-господарськи цим розпорядитися. Тоді кошти і на розвиток міста, і на погашення заборгованостей вкладникам обов’язково знайдуться. Ми говоримо лише про Київ. Якщо ж брати в масштабах усієї держави, то які насправді велетенські кошти чиновники просто розкрадають, або бездарно розтринькують. Тому кошти обов’язково знайдуться!

Цього, власне, й бояться наші нинішні скептики-народолюби, котрі вже з десяток років найгучніше б’ють себе в груди, присягаючись повернути людям їх гроші “колись”. Вони просто панічно бояться повторення пам’ятного всім уроку, коли уряд Юлії Володимирівни Тимошенко фактично за півроку “приростив” надходження до Держбюджету майже у півтора рази лише завдяки жорсткому присіканню корупційних схем та інших зловживань. Вони бояться, що коли Юлія Володимирівна очолюватиме уряд, то пункт програми БЮТ щодо повернення заощаджень буде неодмінно виконано. І стане остаточно ясно, хто є хто!

А ще – виходить, як у тому анекдоті: самі бояться, а людей лякають. Мовляв, якщо такі кошти “кинути” громадянам, то буде великий виток інфляції. Але візьмемо для прикладу рік нинішній. Щось ніде і ні з яких джерел не спостерігалося ніякого “кидання” громадянам суттєвих добавок до зарплат, пенсій, а очікується за підсумками року мало не гіперінфляція – до 17 відсотків! Як наслідок бездарної політики Кабінету міністрів.

Творці інфляційних страхів (і самої, як бачимо, інфляції), просторікуючи про “незабезпеченість” такої грошової маси реальним ВВП, немов і не знають, що саме попит породжує пропозицію. Відтак 130 млрд. гривень, виплачених за два роки, це, в основному, прямі інвестиції громадян у власну економіку! Ще в 90-х роках академік Ємельянов (до речі, мій вчитель) розробив таку стратегічну програму для України, яка дозволяла інвестувати кошти в економіку за рахунок збільшення споживання громадянами. І взагалі давно доведено фахівцями, що найкращий інвестор в економіку – це народ, громадяни. Бо вони ті гроші не повезуть на Гаваї або на Кіпр, а залишать їх в Україні. І ці кошти вони не покладуть у панчоху, а витратять на споживання. А ріст споживання, як уже зазначалося, і є головним рушієм розвитку економіки.

Команда відповідальності і дій

У нас сьогодні лунає дуже багато таких думок і політиків, і місцевих депутатів про те, що вибори органів місцевого самоврядування за партійними списками себе не виправдали. І треба повертатися до мажоритарної системи виборів на місцевому рівні. Тоді, мовляв, це будуть представники громади, а не політичних партій. Я з цим абсолютно не погоджуюся. Ми вже жили в тих умовах, коли в нас діяла мажоритарна система виборів до місцевих рад. Це була суцільна корупція. “Узаконена”. Наприклад, у місті Києві діяла схема: кожен депутат Київради мав так звані кошти для роботи в своєму окрузі – 600 тисяч гривень на рік. І він ці кошти “розподіляв” на власний розсуд: захотів – виділяв на ремонт школи, захотів – давав на ремонт доріг чи ще на щось…

Це, підкреслюю, була “узаконена” практика, вона ж у підсумку призводила до того, що, ставши депутатом, народний обранець мав усі шанси зберігати за собою мандат довічно, бо він і з допомогою коштів громади фактично “купував” собі виборців. А базувалася така робота на наступному: ти став депутатом Київради і твоє головне завдання якомога ближче “підсунутися” до мера або до голови Київради, щоб ти був з ним у дружніх стосунках. Таким чином формувалася корупційна “команда”, яка могла керувати Києвом віками.

Змінити цю “команду” було просто неможливо, тому що будь-яка спроба нової людини вийти на політичну арену (на районному чи міському рівні) видавалася абсолютно нереальною. Тому й була застосована пропорційна система, що дозволяла партійним організаціям висувати своїх кращих представників.

Інша справа – що це було вперше, що самі партії виявилися не готовими: не мали підготовлених фахівців, досвідчених депутатів, котрі знали б, як відстоювати інтереси виборців, могли досить вільно орієнтуватися в якійсь певній сфері життя громади – будь то комунальне господарство, культура чи бізнес… У підсумку депутатський корпус “комплектувався” переважно з новобранців, фактично не підготовлених до ефективної роботи у виборному органі.

Але Блок Юлії Тимошенко півтора року потратив на формування команди. Ми згуртували у всіх районах міста Києва своїх фахівців, які могли б працювати і в сфері житлово-комунального господарства, і в соціальній сфері, в освіті і в охороні здоров’я, і т.ін. І на сьогодні таку команду ми підготували. В нас сьогодні у кожному районі є люди, котрі можуть взяти на себе відповідальність за ту чи іншу сферу життя району і забезпечити в роботі належний результат.

Певна річ, є партії, які не займаються цими питаннями, згадують, що вони є партіями лише під час виборів. Звичайно, таким партіям у виборчому процесі не місце. Але серйозні партії, які входять до блоку Тимошенко, саме цим займалися – підготували фахівців, підготували команду. І переконаний, що на наступних виборах до Київради ми вже зможемо висунути свого мера. Але головне навіть не те, що ми запропонуємо нашу, бютівську кандидатуру на посаду міського голови: ця кандидатура буде підкріплена командою – командою фахівців у всіх районах і всіх напрямах суспільного життя громади. Ця команда прийде не так, як пан Черновецький, – не буде шукати собі аферистів для того, щоб заповнити ту чи іншу нішу, а це будуть підготовлені вже фахівці, котрі візьмуться за справу і за короткий термін наведуть в доручених їм сферах належний порядок.

Чому я підкреслюю наявність у нашої команди потужного кадрового потенціалу саме в районах – усіх районах столиці? Тому, що наша позиція полягає перш за все в тому, що районам – їх радам і громадам в цілому треба, перефразовуючи відомий вислів Бориса Єльцина, віддати стільки прав і повноважень, скільки вони спроможні взяти свої плечі. А для того, щоб цей тягар був для них посильним, кошти, які заробляє територіальна громада, мають використовуватися перш за все в інтересах самої громади і її території. А вже потім якусь частину віддавати в центрі. Це наша тверда позиція. Оскільки ми на гіркому нинішньому досвіді щоразу переконуємося до яких перекосів призводить організаційно-фінансова політика, що її проводить у місті пан Черновецький.

Всі життєво важливі питання мають вирішуватися на місцях. Але при цьому повноваження і можливості районів нинішня міська влада “обрізала” практично у всіх сферах – житлово-комунальній, освіті, охороні здоров’я, сконцентровуючи кошти в своїх руках. Щоб самим “ділити” кошти, отримувати так звані відкати на закупівлях, зокрема, для медичної галузі. Іншої стратегії, власне, в них і немає.

Висновок із усього цього може бути лише один: потрібно робити все можливе для того, щоб влада максимально наближалася до громади, щоб діяв принцип децентралізації, забезпечуючи прийняття рішень безпосередньо на місцях, союзно зі всією громадою. За цих умов і перевірятиметься те, як виконує свої зобов’язання партія, що бере на себе відповідальність очолювати самоврядування в районі чи місті. На моє глибоке переконання, саме партія, що має підготовлені кадри, команду, зможе успішно виконувати свою програму. І навпаки – неспроможна одна людина, котра буде мером, але не є членом команди, вирішувати проблеми міста; так само як і окремий депутат, не будучи членом команди, неспроможний ефективно працювати в раді, на окрузі. Це – аксіоми. Лише команди, що є в районній, міській раді, в парламенті, здатні вирішити всі проблеми конкретної територіальної громади. Бо ми можемо забезпечити належний результат відповідними рішеннями як районної, так і міської рад, а якщо потрібно – і прийняттям відповідних нормативних актів Верховної Ради – аж до внесення необхідних змін у чинне законодавство. А якщо команда має ще й свого мера – тобто людину, яка несе політичну відповідальність перед громадою, то тоді взагалі всі питання вирішуються оперативно і фахово.

Інтерв'ю Анатолія Семиноги газеті “Вечірній Київ 100», №17