Андрій Сенченко — досвідчений політик. Тривалий час до обрання Народним депутатом він працював у органах виконавчої влади Криму, був наймолодшим заступником голови Ради міністрів автономії, депутатом Верховної Ради Криму. Сьогодні Андрій Сенченко очолює виборчий штаб БЮТ у Криму. Однак, умовившись про інтерв’ю для «Дня», ми домовилися, що говоритимемо не про рекламні передвиборні кроки, а про якість... політики, управління, життя нашої країни, а також і про ті речі, які впливають на життя кожного нашого співгромадянина.

— Андрію Віленовичу, безсумнівно, стан нинішньої України — це глибока криза. Ваша точка зору: які її причини і джерела, як вона виникла?

— Можна сказати, що всі роки незалежності Україна живе в умовах кризи. Однак якщо 1992—1993 роки можна вважати кризою перехідного періоду, коли країна шукала відповіді на нові для себе питання, то з приходом до влади 1994 року Кучми почала формуватися системна криза, суть якої в послідовній приватизації влади, що призвела до її практично повного розкладання. Якщо в епоху «кучмізму» в ім’я дотримання мінімальної пристойності симптоми прогресуючої хвороби придушувалися за рахунок концентрації влади й авторитарного стилю керівництва країною, то зараз цей маскувальний ефект втрачено або відкинуто за непотрібністю. Сьогоднішнє обличчя України — це найстрашніша корупція на всіх поверхах і у всіх гілках влади. Ця корупційна піраміда тягне соки з народу і діє виключно у власних інтересах. За останній рік цю конструкцію доведено до «досконалості» демонстративною легалізацією криміналу у владі. Якщо десять років тому бандити ногами відкривали двері у владні кабінети, то тепер вони сидять у цих кабінетах і визначають, як має жити країна...

— Посилила кризу так звана політреформа, яка розбалансувала владу. Це трапилося мимоволі, через незнання, або в цьому і полягала мета її авторів?

— Ні. Я б сказав, що політреформа легалізувала кризу. Більшість цих проблем уже давно були. Корупція, деградація судової системи і виконавчої влади розвивалися протягом тривалого часу.

Обидва рази — і коли приймалася Конституція, і коли запускалися механізми політреформи — політична каста в останню чергу керувалася інтересами країни і народу. По суті, ми маємо двічі спотворену Конституцію — спершу бажанням Кучми монополізувати владу і захистити себе у владі, вдруге — незбалансованою політреформою, з одного боку, покликаною забезпечити імунітет тому ж Кучмі після втрати влади, а з іншого — забезпечити Морозу (за версією останнього) можливість знайти бажані президентські повноваження у статусі постреформного спікера.

Політреформа, яка на практиці реалізовувала двовладдя в країні, перевела кризу в публічну фазу, показала, що більшість інститутів держави в такому вигляді непридатні для демократичної країни і вимагають докорінного реформування. На жаль, за два з лишком роки правління Віктора Ющенка публічний план коректування цієї реформи так і не було розроблено, а криза лише поглиблювалася. Країна втомилася від безглуздого топтання на місці. Це не могло не завершитися катастрофою, і позачергові вибори в цьому випадку — просто порятунок країни від цієї катастрофи.

— І шанс на подолання кризи?

— Тільки частково. Вибори не усунуть вад Конституції. До зали Верховної Ради ввійде 450 нових депутатів, кожен з яких має формальне право виступати від імені народу, але для того, щоб отримати на це моральне право, треба принаймні поцікавитися у цього самого народу, як він хоче жити.

— Ви маєте на увазі ідею референдуму?

— Звісно, але тільки не такого, як проводив Кучма. Всі роки незалежності українська влада трималася не на підтримці курсу народом, а на маніпуляціях громадською думкою. При цьому прийняття кардинальних для майбутнього країни рішень у вигляді, необхідному правлячим політикам і партіям, цинічно обґрунтовувалося «думкою народу». Всі покоління української влади боялися референдуму як механізму прямого народовладдя, що обмежує безмежну свободу її дій. Максимум на що така влада готова — порційна демократія, як страви у їдальні загального харчування 20 років тому.

Саме тому я підтримую не лише ідею проведення референдуму з ключових питань державного устрою, але і кардинальне спрощення самої процедури проведення таких референдумів. Вони мають стати механізмом самовдосконалення демократії.

— І все ж, якою мірою, з вашої точки зору, позачергові вибори можуть стати механізмом виходу з цієї кризи?

— Думаю, тією мірою, якою народ спроможний зробити усвідомлений вибір і зрозуміти, що для нас зараз є головним. Я як громадянин можу сказати, що для мене зараз головним є те, що зміцнює країну і працює на її об’єднання. Тому, що у кожного з нас є свої життєві цілі, але ми їх не реалізуємо, якщо не буде вирішено головну проблему — об’єднання і зміцнення країни. І якщо виборці як і раніше підуть і проголосують за міфи, як, наприклад, багато кримчан, які неодноразово голосували за пенсії в рублях, зарплати в доларах, за балакунів на тему російської мови і псевдоборців проти НАТО, то змін буде мало. Однак я вірю в те, що вибори спроможні багато що змінити, адже за останні кілька років наша країна, а головне, люди змінилися невпізнанно...

— Песимісти стверджують, що соціологічні виміри показують перемогу сьогоднішньої правлячої коаліції, і якщо це так, то що ж може змінитися?

— Я скептично ставлюся до цих вимірів, це одна з технологій маніпулювання громадською думкою. Ми йдемо на вибори з публічною програмою розвитку країни і відчуваємо себе впевнено. Нам не треба нікого обманювати, наше завдання роз’яснити свою позицію і завоювати довіру людей. Ми не міняємо своїх поглядів до і після виборів, у владі або в опозиції. Дай Бог, такої впевненості нашим політичним опонентам.

— Ви вважаєте, що в них немає підстав для впевненості?

— На мій погляд, як у лавах правлячої коаліції, так у вхідних до неї партій далеко не впевнені в перемозі. За рік роботи влада продемонструвала, що інтереси країни і мільйонів її громадян не мають нічого спільного з інтересами правлячої команди. Коаліцію підвела самовпевненість. Вони вважали, що зможуть безсоромно привласнювати національні багатства, а за п’ять років, перед самими виборами кинувши подачку, куплять голоси пенсіонерів, молодих мам, чорнобильців, військовослужбовців тощо.

Вони повсякчас намагаються представити БЮТ то навіженою опозицією, то безсовісними популістами. Адже ми як опозиція не вимагали від влади дива, ми не вимагали всього і відразу. Ми говорили, працюйте так, щоб кожний день життя ставало хоч трохи кращим, і тоді у вас буде моральне право вести країну далі, а якщо з кожним днем стає все гірше, то у нас виникає моральне право вимагати зміни влади. Ми боролися за це до кінця, а нас намагалися зобразити хуліганами, які захоплюють то трибуну, то електрощитову. Насправді ж це було останньою можливістю застерегти правлячу коаліцію від прийняття антинародних рішень, зокрема щодо тарифів на комунальні послуги і з питання припинення дії 63 законів, якими гарантувалися соціальні виплати.

Не допомогло. Незважаючи на всі протести, правляча коаліція, по суті, обібрала 15 мільйонів осіб, третину населення країни, половину її дорослих громадян. Я не можу зрозуміти, як регіонали, комуністи і соціалісти, вийнявши з кишені кожного учасника війни-інваліда по декілька тисяч належних їм гривень, промовляли з різних трибун і телеекранів поздоровлення з Днем Перемоги.

Пішовши на подібні кроки, влада протиставила себе переважній частині населення. Тому в них і немає впевненості в перемозі...

...

— Тобто треба визнати: пропорційна система виборів у тому вигляді, в якому вона існувала, себе не виправдала?

— Я б сказав так: на цьому етапі вона багатьом вартим людям не дала можливості реалізувати себе, і багато професійних і зрілих політиків і керівників змушені були піти і залишити ту сферу, в якій вони могли принести багато користі для країни. У результаті рівень політики, якість управління країною серйозно знизилися. Але це проблема не тільки або не стільки системи виборів. Це проблема низької політичної культури, проблема криміналізації влади, в кінцевому результаті — проблема недемократичності нашої країни. В умовах Донбасу або Криму якщо ти чиновник з партквитком опозиційної партії, то можеш вважати себе безробітним, якщо ти бізнесмен без партквитка Партії регіонів — то під тобою випалена земля. А якщо з партквитком, то плати данину. Багато тверезомислячих людей опинилися просто у становищі відсутності вибору. Але якщо він з’явиться, то, повірте мені, політична картина в тому ж Донбасі й узагалі на сході і півдні країни, дуже зміниться.

— Нові вибори будуть за старою системою. І що ж виходить — немає механізму підвищення якості депутатського корпусу?

— Такий механізм, нехай і недосконалий, є у будь-якої політичної партії. Це імперативний мандат. Можна нескінченно говорити про недемократичність цієї норми, але треба визнати, що це перший і єдиний у політичній історії нашої країни інструмент відкликання депутата. Його демократичність залежить від того, наскільки та чи інша політична партія відповідає самому поняттю політичної партії в демократичній країні. Для клану імперативний мандат — можливість розправитися з неугодними, для демократичної партії — можливість очистити свої лави від зрадників.

Те, що такий інструмент необхідний, ми пересвідчилися на прикладі власної політичної сили. У низці регіонів країни після виборів 2006 року ми зуміли створити більшість у місцевих радах. Треба визнати, що не скрізь досвід був позитивним. У деяких радах наші депутати побрели тим ж слизьким шляхом, що й регіонали — зловживання під час розподілу землі, майна, бюджетних коштів.

— Так чим же БЮТ відрізняється від Партії регіонів?

— БЮТ відрізняється від Партії регіонів тим, що ми негідників виганяємо, а вони їх підбирають. Особисто Тимошенко була змушена промивати мізки тим заблукалим, а тих, кому вже не допоможеш, позбавляли мандатів.

— Об’єднання країни, по-вашому, на разі центральна проблема політики, головний порядок денний. Які механізми для цього є, і чи можна вирішувати цю проблему під час виборів?

— Я б сказав, що це не проблема, а завдання, над яким треба працювати щодня, але вирішити її під силу тільки партії, що є політичною силою всієї країни.

Я переконаний, що Партія регіонів, яка спирається переважно на Донбас і Крим, не стала і вже ніколи не зможе стати такою силою. Вони пробували щось зробити на заході України, зміцнити там свої позиції, свій вплив, але зазнали провалу, бо «донецьке» розуміння життя не лягає на ґрунт, підготовлений для демократичних паростків. Кримчани також не в захваті від донецької «окупації» та повторної криміналізації Криму. Але головне, що все більше громадян нашої країни, в тому числі і мешканців Донбасу, хочуть жити в демократичній країні.

Вочевидь, і «Наша Україна», яка, як здається, втратила цікавість до сходу і Криму, бо не бачить там для себе перспективи, також не зможе стати політичною силою всієї країни. Крім того, за всієї видимої різниці у визначенні напрямку розвитку країни методи поширення ідей «Нашою Україною» не особливо відрізняються від методів Партії регіонів.

Можна впевнено сказати, що тільки у БЮТ є потенціал для того, аби стати об’єднуючою політичною силою всієї країни. Це непросто. Для цього необхідно істотно демократизувати саму партію, провести широку дискусію і відставити на другий план все те, що не працює на завдання об’єднання країни. І звичайно, треба перемогти на виборах.

— Є ще одна проблема. Технологічна. Зараз «романтики» від політики вірять у те, що на майбутніх виборах народ проголосує правильно, і переможуть гідні. Водночас «прагматики» сподіваються на те, що яким би не був вибір народу, його можна буде «підробити» шляхом підкидання бюлетенів, «каруселей», а в ніч виборів виправити шляхом фальсифікації протоколу. Наскільки ця небезпека, яка зведе всі зусилля нанівець, реальна? Що треба зробити, щоб не допустити цього?

– Вона є. Але я не згоден із класифікацією. Перші — не романтики, а нормальні політики, а другі — не прагматики, а негідники. У нас у Криму минулого разу вкрали половину голосів. Наші опоненти вже ставлять завдання «не пустити БЮТ за шість відсотків», хоча ми знаємо, що у нас буде набагато більше. У нас є програма «Чесні вибори», ми сподіваємося, що наша система зусиль зможе протистояти фальсифікаціям. Але справа в тому, що вибір народу має захистити сама держава. Тут повинна сказати своє слово СБУ. Міліція також має поводитися інакше. Поки на її об’єктивність надії мало. Структури МВС у нас наскрізь політизовані. Наприклад, недавно ми проводили збори з питань створення ініціативних груп з питання проведення референдуму, і міліція там ходила і рахувала присутніх поголовно. Хіба це функція міліції? Вона перетворилася на апарат обслуговування правлячого клану. Думаю, що і прокуратура має виступати не в ролі статиста.

"День", №136, середа, 15 серпня 2007